20 років партнерства: Літні табори Канадського-українського альянсу для глухих та слабкочуючих

Одразу дві знакові події ми відзначали на початку липня: 30-тий табір з української жестової мови та культури глухих для нечуючих дітей та 20 років українсько-канадського партнерства для глухих та слабкочуючих.

Літня школа-табір «Українська жестова мова та культура глухих» 2019 відбувалася в Оздоровчому центрі «Одісей» Українського товариства глухих (УТОГ) в с.м.т. Затока Одеської області з ініціативи Українсько-Канадського альянсу для глухих і слабкочуючих (Альянс), за підтримки Українського католицького університету (УКУ) та УТОГ, зокрема голови правління Центрального правління УТОГ Ірини Чепчиної.

dav

Такі табори з 2000 року вже традиційно об’єднують глухих дітей з різних куточків України, їх батьків, вчителів та науковців, що займаються проблемами навчання та виховання. За двадцятирічну історію такі табори проводились у Криму, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Луганську, Запоріжжі, Кам’янці-Подільському, Чернівцях, Хусті, Підкамені (Львівської обл.), Кам’янці (Запорізької обл..), Полтаві, Львові, Києві та інших. Рекордсменом за кількістю таборів є Школа у Хусті, яка 5 разів гостила учасників і організаторів події. В цілому, близько 2000 осіб (глухих і чуючи) отримали змогу протягом тижневих зібрань відпочивати і працювати, обмінюватися досвідом, вивчати жестову мову і пізнавати культуру глухих.

Із 2010 року активними учасниками літніх таборів стали студенти та викладачі спеціальності «соціальна педагогіка» (тепер «соціальна робота») УКУ за фінансової підтримки університету. Представники УКУ забезпечують наповнення програми табору, інтеграцією учасників табору, проведенням виховних, спортивних і розважальних заходів. За ініціативи І. Кобеля кожного року набирається група студентів із вивчення української жестової мови, кращі слухачі якої мають можливість вдосконалювати свої жестові комунікаційні навички у таборі. Адже основним фокусом таких таборів є розвиток навичок спілкування жестовою мовою та поповнення словникового запасу як учнів, так і решти учасників табору.

65937917_2444469942240510_856970641272733696_n

Власне, визнання та розвиток жестової мови в Україні були визначальними цілями партнерства між українцями та канадцями, що розпочалося зі створення у 1999 році у Львівській школі Марії Покрови для глухих дітей Центру сприяння освіті інвалідів слуху після стажування вчителя школи Ігоря Кобеля у Коледжі Грента МакЮена (тепер університет) в Канаді за підтримки д-ра Романа Петришина, директора Українського центру засобів та розвитку. Цього ж року професори Майкл Родда із Університету Альберти та д-р Роман Петришин відвідали Україну в 1999 р, а академік Микола Ярмаченко та професор Людмила Фомічова з Національного університету ім. Драгоманова побували в Канаді в 2000 р. У результаті такої співпраці у 2000 р був створений Канадсько-український альянс для глухих та слабочуючих (Альянс).

Співпраця українських і канадських колег вилилась у підписання Меморандуму про співпрацю між Академією педагогічних наук України (Інституту спеціальної педагогіки (дефектології на той час)) та двох канадських університетів – Альбертського та Університету імені МакЮена. В результаті виконання Меморандуму через кілька років був створений і здійснений в 2008-2013 рр. проект «Навчання дітей з особливими потребами в Україні», який спонсорувала Канадська міжнародна агенція з розвитку на суму 4,6 млн. доларів.

Варто зазначити, що історія становлення та розвитку української жестової мови є складною і неоднозначною. До початку 2000-х років система навчання дітей із вадами слуху надавала пріоритет словесній мові та виключала використання рідної для глухих української жестової мови в навчальному середовищі. Альянс спільно з Центром сприяння освіті інвалідів слуху (Центр) поставили за мету донести до батьків, педагогів та українських науковців інформацію про міжнародні реалії щодо становища і ролі жестової мови в розвинутих країнах, особливо в житті глухої громади, в навчальному середовищі та сприймання жестової мови чуючими людьми.

У 2004 році Альянсом та Центром було ініційовано створення Лабораторії жестової мови в Інституті спеціальної педагогіки Академії педагогічних наук України, яку очолила доктор педагогічних наук, професор Світлана Кульбіда, яка успішно працює над дослідженнями жестової мови, проводить тренінги та випускає відповідну літературу.

Поступово почало змінюватися ставлення до жестової мови в Україні. Завдяки діяльності кількох організацій, зокрема Українському товариству глухих, Лабораторії жестової мови, Центру та Альянсу, в 2009 році вдалося переконати Міністерство освіти і науки включити вивчення жестової мови в навчальний план шкіл для глухих та слабкочуючих в Україні. А в грудні 2012 року Верховна рада внесла правку в законодавство України, згідно з яким українська жестова мова отримала статус мови навчання для глухих та слабкочуючих дітей.

Важливим є те, що сьогодні в новому Законі України «Про функціонування української мови» четверта стаття присвячена українській жестовій мові, де вона визнається повноцінною мовою.

Приємно усвідомлювати, що допомога в організації та безпосередня участь співробітників та студентів програми з соціальної роботи УКУ в таборах української жестової мови та культури глухих, Школи жестової мови УКУ сприяють здоровій комунікації в суспільстві та розвитку жестової мови в Україні.

66334011_2457908430896661_7589726722686189568_n

БІЛЬШЕ ФОТО ТУТ

Ігор Кобель

доцентр кафедри педагогіки

та соціальної роботи УКУ

Більше інформації в цій тематиці:

В 2000му році щорічний бюлетень Українського центру засобів та розвитку при Університеті імені МакЮена (Едмонтон, Канада) в статті «Літні проекти для глухих в Україні надзвичайно успішні» повідомляв:

Під час спонсорованої Українським центром засобів та розвитку поїздки професора Університету ім.Драгоманова до Канади було ухвалено створити спільний проект із навчання та виховання глухих дітей, з якого могли б скористати  діти, батьки, вчителі, фахівці та студенти. Влітку 2000го року відбувся перший Літній академічний інститут в Києві та в Артеку (Крим), де був створений Канадсько-український альянс глухих та слабкочуючих. Під час сесії в Києві було слухопротезовано 88 глухих дітей з різних українських шкіл новими слуховими апаратами подарованими фірмою «Starkey»

Після відмови професора Л.Фомічевої очолити новосторену громадську організацію тимчасовим керівником був обраний директор Львівської школи Марії Покрови для глухих дітей Юрій Крамар. На жаль, пізніше працівники кафедри сурдопедагогіки відмовилася продовжити співпрацю з канадцями та Альянсом мотивуючи своїм переконанням про недоцільність використання жестової мови в навчально-виховному процесі глухих дітей.

В 2002 році Голова правління Альянсу, керівник слухомовного відділу Центру слухової реабілітації «Аврора» кандидат педагогічних наук Олександр Савченко розповідав про діяльність Альянсу та розвиток співпраці з канадцями у статті часопису «Наше життя» «Жити у суспільстві – означає спілкуватись»:

В 2001му році ми провели три літні інститути в Хусті, Харкові та Одесі, а в 2002му ми зросли до дев’яти інститутів, які відбулись протягом чотирьох тижнів червня у  Львові, Хусті, Підкамені, Луганську, Запоріжжі, Одесі, Миколаєві, Херсоні та Києві.Ці інститути вкрай необхідні нашим сурдопедагогам, які вчилися радянськм методикам за  радянськими підручниками в час, коли не було доступу до світового досвіду у сурдопедагогіці. Інститути зближують школи-дітей, батьків і працівників. Канадська колега, докторантка університету Альберти Лінн Макворрі та Ігор Кобель, магістрант цього ж університету, знайомили учасників з найкращим канадським досвідом і організовували дозвілля за прикладом канадських таборів.

Щороку невелика група волонтерів Альянсу у складі О.Савченка, І.Кобеля, О. Дмітрієвої та команди приймаючих шкіл успішно проводили літні табори в різних школах-інтернатах, де глухі школярі з різних регіонів мали змогу разом відпочивати, змагатись, працювати і творити.

Показовим був зимовий табір 2008 у Львівській спеціальній школі-інтернаті Марії Покрови. Вперше в Україні було зроблено крок назустріч створенню справжнього інклюзивного навчально-рекреаційного середовища-серед учасників табору були глухі діти та чуючі діти із найближчої загальноосвітньої школи та група студентів Львівського педагогічного коледжу, де працював І.Кобель. Чуючі діти та їхні батьки, які на другий день також прийшли у школу для глухих, не приховували свого захоплення.

Враження учасників і їх близьких:

Олексій, 9 років: «Я знав, що тут є школа для глухих дітей. Але я ніколи раніше не спілкувався із нечуючими. Тепер я почав вчити мову глухих. Мені дали роздрукований дактиль, і тепер я вже можу продактилювати багато слів. В таборі було дуже цікаво, особливі ігри, в які я раніше ніколи не грав».

Пані Люба, бабуся Олексія: «Ви знаєте, в перший день, коли я забрала Олексія додому, він був у шаленому захваті від табору. Вдома він безперевно розповідав, що відбувалось, постійно дзвонив друзям. Олексій розповідав, як вони спілкуються із нечуючим на їх мові і що вони вже вивчили. Він так мене зацікавив, що я також вирішила бути присутньою. Коли я побачила, як такі дітки нечуючі співали і танцювали під музику, в мене просто зупинилося серце-я плакала. Я б ніколи не повірила, що таке можливе. Своїм табором ви привідкрили завісу, що закриває від нас, чуючих людей, цих чудових діточок і їх батьків. Ви робите прекрасну справу. Хотілося б щиро вклонитись за вашу справу і просити продовжувати і надалі».

Вероніка, 9 років: «В таборі було дуже цікаво і незвично. Незвично було, бо ми були разом із німими (відразу поправилася-із глухими). Спочатку було дивно, ми пробували самі якось спілкуватися. Але нам відразу розказали, як можна спілкуватися, почали вчити нас жестам і літерам дактилю. Глухі діти-такі самі діти, як і ми. Просто вони не чують, і тому нам чуючим потрібно вчити їх мову, якщо ми хочемо спілкуватися з ними. Мені дуже сподобався концерт і особливо циркові виступи дітей із Хуста. Також дуже незвично було те, що нас так смачно годували. Навіть давали банани і інші фрукти, йогурти».

Пан Руслан, батько Вероніки: «Табір був настільки цікавим, що моя донька вперше відмовилась відвідувати спортивну секцію, яку вона обожнює: коники зачекають. Хочеться подякувати від щирої душі організаторам, а також попросити проводити такі заходи і надалі, а також збільшити тривалість. Адже такі табори вчать наших дітей сприймати дітей, які є трохи іншими, як рівних собі. Не завадило б і запрошувати педагогів із чуючих шкіл».

Богдан Краплич, учень Підкаміньського НРЦ:«Мені дуже сподобалося бути в Теребовлі у таборі. Там я познайомився з новими друзями і нам там було весело, ми завжди розповідали одні одному цікаві історії зі свого життя. Після цікавих екскурсій ми не втомлювалися, а танцювали, грали всякі ігри. Разом ми придумали як грати гру «Мафія» чуючим і нечуючим разом. Велике дякую організаторам веселих ігор з Українського католицького університету. Час пролетів так швидко … ми здружилися дуже сильно і я із сумом покидаю Теребовлю та надіюся, що ми знову зустрінемося наступного року» (Теребовля,2017).

Ірина Дудяк, студентка програми з соціальної педагогіки УКУ: «Для мене цей табір – не світ, а ціла галактика глухих, зі своєю мовою, культурою, своїми традиціями і цінностями. І з людьми, які вміють показувати свої почуття, вміють віддавати і дякувати. Не скажу, що за тиждень ми повністю пізнали цей світ, але відкривши для себе його вперше, ми почерпнули максимум того, чим живуть його мешканці. Разом з ними ми подорожували, змагалися, вчилися, складали одну команду та відкривали себе. Я безмежно вдячна кожному за участь в цьому таборі, за веселі моменти, підтримку, за те, що без слів навчили мові серця» (2017)

Оксана Дмітрієва, доцент Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: «Літні табори стали невідємною частиною мого життя. Яким би не був важким рік, я знаю, що влітку мене чекає тиждень піднесення душі, творчості, зустрічі із дітьми та давніми побратимами, з якими ми вже 20 років творимо казку для глухих дітей. Після повернення з табору мої колеги по кафедрі в університеті завжди кажуть: «У вас знову світяться очі».